Діючий кримінальний процесуальний кодекс України, на відміну від аналогічного кодексу в «старій редакції», надав більше можливостей не тільки для сторони захисту, а й ряд нових можливостей для правоохоронних структур.
Так, наприклад, певні зміни спіткали ряд особливостей процедури арешту майна в рамках кримінального провадження.
На даний час, згідно ч. 1 ст. 170 Кримінального процесуального кодексу України, можливості відчужувати власне майно чи навіть розпоряджатися ним може бути позбавлений не тільки підозрюваний чи обвинувачений, але й інші особи, що не мають безпосереднього відношення до того чи іншого кримінального провадження.
Приведемо приклад:
До нас звернувся керівник юридичної особи (Підприємство), повідомивши про спрямування до суду клопотання прокурора про арешт майна, що є власністю цієї юридичної особи.
Підставою для такого звернення прокурора, було те, що одному із засновників Підприємства оголошено підозру у вчиненні кримінального правопорушення, санкція по якому передбачає конфіскацію майна.
Проаналізувавши діюче законодавство та судову практику, нами було обрано спосіб захисту прав клієнта шляхом доведення відсутності об’єктивних підстав для задоволення клопотання про арешт майна Підприємства та заборони його відчуження, а також відсутності достатніх доказів причетності підозрюваної особи до вчинення кримінального правопорушення.
У п. 2 ч. 2 ст. 173 КПК України зазначено, що при вирішенні питання про арешт майна слідчий суддя, суд повинен врахувати достатність доказів, що вказують на вчинення особою кримінального правопорушення.
Тож звернувши увагу Суду на дане положення КПК, сторону обвинувачення було зобов’язано довести дійсну наявність таких підстав.
Як і передбачалось, на ранніх стадіях кримінального провадження достатньої кількості таких доказів ще просто не було зібрано. Не було отримано висновків експертиз та показань свідків, а отже не можливо було скласти, бажану стороною обвинувачення, картину кримінального правопорушення яке б вказувало на причетність до нього особи, якій було оголошено про підозру.
Окрім цього, увагу суду нами звернуто і на п. 5 ч. 2 ст. 173 КПК України, якою суд зобов’язано враховувати розумність та співмірність обмеження права власності завданням кримінального провадження, адже вартість майна, на яке прокурор просив накласти арешт, в декілька раз перевищувало розмір ймовірно завданих збитків.
Фактично розгляд питання щодо арешту майна перетворюється, в таких випадках, на генеральну репетицію основного судового слідства та дає можливість зрозуміти чи є у сторони обвинувачення дійсні підстави для притягнення особи до кримінальної відповідальності, чи, можливо, це лише бажання довести вину особи заради власної позитивної статистики.
У випадку, що описується нами, було доведено відсутність достатніх підстав та доказів, що вказують на вчинення особою кримінального правопорушення, а отже слідчим суддею було прийнято рішення про відмову у задоволення клопотання про арешт майна та заборони його відчуження.
Звичайно ж, прокурором було оскаржено дану Постанову до апеляційної інстанції, але Колегія теж стала на наш бік погодившись з висновком про відсутність достатніх доказів вини підзахисного і залишила Постанову про відмову в арешті майна в силі.
Діючий КПК України дає можливість необмежену кількість разів порушувати питання щодо арешту майна осіб чи скасування такого арешту.
На нашу думку дане питання більш ефективно можливо вирішити на користь захисту саме на стадії розгляду питання про необхідність накладення такого арешту, аніж потім намагатися скасувати таке рішення слідчого судді.